Основні філософські положення неоєвразійства | 19.09.2008

Основні філософські положення неоєвразійства

Неоєвразійство теоретично складалося у відродженні класичних принципів цього руху на якісно новому історичному етапі та в перетворенні цих принципів в основу ідеологічної, світосприйняттевої та політичної програми. Спадщина євразійської класики була взята як світосприйняттева. основа для ідейної (політичної) боротьби в пост-радянський період, як духовно-політична платформа "інтегрального патріотизму" (по той бік поділу на "червоних" і "білих"). Ця ідеологічна, світосприйняттева та політична актуалізація принципово відрізняє неоєвразійців від праць істориків, що займалися євразійством як ідейним та соціально-політичним феноменом минулого. "Археологією" та бібліографією євразійства, а також розвитком поглядів Льва Гумільова строго в менсах історичної науки займалися різні групи (Кожинов, Новикова, Сизямська, Шишкін, Ключникоів, Балашов). Але активно та адресово взяли євразійство на озброєння лише одиниці. Їх і слід називати в строгому сенсі "неоєвразійціями".

Неоєвразійці об’єднали основні положення класичного євразійства, прийняли їх як платформу, відправну точку, теоретичну базу та основу подальшого розвитку і практичного застосування. В теоретичній сфері неоєвразійці значно розвинули основні принципи класичного євразійства з урахуванням широкого філософського, культурного та політичного контексту ідей ХХ століття.

Кожне з основних положень євразійської класики набуло концептуального розвитку.

Цивілізаційний підхід

Теза М.С. Трубецького "Захід (Європа) проти людства" доповнюється німецькою політичною філософією (О. Шпенглер, В. Зомбарт, К. Шмітт, А. Мюллар ван ден Брук, Л. Фробеніус, Е. Юнгер, Ф. Юнгер, Ф. Хільшер, Е. Нікіш і т.д.), європейським традиціоналізмом (Р. Генон, Ю. Евола, Т. Буркхард, Ф. Шуон, Г. да Джорджіо і т.д.), "новою лівою" критикою західного капіталізму (Ж. Батай, Ж.-П. Сартр, Г. Дебор, М. Фуко, Ж. Дельоз), марксистською критикою "буржуазного устрою" (А. Грамши, Д. Лукач), європейськими "новими правими" (А. де Бенуа, Р. Стойкерс і т.д.). Критика західного буржуазного суспільства з "лівих" (соціальних) позицій накладається на критику того самого суспільства з "правих" (цивілізаційних) позицій. Євразійська ідея "відторгнення Заходу" підкріплюється широким арсеналом "критиці Заходу" представниками самого Заходу, не згодних з логікою його історичного шляху (меншою мірою за останні кілька століть). До ідеї злиття досить різних (інколи політично протилежних) концепцій заперечення західної цивілізації як "нормативної" неоєвразійці приходять не відразу, а поступово, з кінця 80-х до середини 90-х.

До "критики романо-германської цивілізації" додається важливий акцент, поставлений на критиці пріоритетно англосаксонського світу США. У дусі німецької Консервативної революції та європейських "нових правих" "західний світ" розрізняється на атлантичні США + Великобрітанію та континентальну (особливо романо-германську) Європу, де континентальна Європа розглядається як явище нейтральне і здатне до позитивного співробітництва. Термін "романо-германський" у неоєвразійстві не вживається (на відміну від класичного євразійства), значно частіше говориться про "атлантізм", "англосаксонський світ", "мондіалізм" ("глобалізм"), "новий світовий устрій", "планетарний лібералізм".

Просторовий фактор

Тезиси "місторозвиток" та "географічний детермінізм" набувають фундаментального базового парадігмального значення, поєднуються з "просторовим мисленням", "синхронізмом", відмовою від ідеї "універсальної історії", від історицизму в цілому. Неоєвразійство висуває ідею тотальної ревізії історії філософії з позицій "простору". У цьому узагальнюються найрізноманітніші моделі циклічного погляду на історію – від І. Данилевського до О. Шпенглера, А. Тойнбі та Л. Гумільова. Найбільш повного виявлення цей принцип набуває у контексті традиціоналістської філософії, яка радикально відкидає ідеї "еволюції" та "прогресу" і розгорнуто обґрунтовує цю відмову докладними метафізичними викладками. Звідси традиційна теорія "космічних циклів", "множинного стану буття", "сакральна географія" та ін. Основні принципи теорії циклів розгорнуто надані в працях Р. Генона та його послідовників (Г. Жоржель, Т. Буркхард, М. Еліаде, А. Корбен). Повністю реабілітується поняття "традиційне суспільство", яке або не знає "історії", або релятивізує її обрядами та міфами "вічного повернення". Наша історія розглядається не просто як один з місторозвитків, але як авангард "просторових" систем ("Схід") протиставлених "часовим" ("Захід").

Держава та нація

Теза "неослав’янофільство" уточнюється в бік протиставлення народів Сходу народам Заходу. Це не проти лежить класикам євразійства, але розвиває та загострює їх інтуїції (це видно вже у Гумільова). Сучасні народи Заходу кваліфікуються як носії „профанного” початку, на різницю від „сакральної” структури народів Сходу (та Третього світу). Для слов’ян, а ще точніше для автохтонів Русі-Євразії не просто потребується „рівноправ’я” наряду з іншими європейськими народами (як можна розуміти ранніх слов’янофілів), але центральне місце у авангарді народів всього світу, які намагаються протистояти „глобалізації Заходу”. Це крайня форма універсалізації національного месіанства у нових термінах. Від власно слов’янофільства у неоєвразійстві залишається любов до національних коренем руського народу, підвищена чутливість до старообрядства, критичність в відношенні петровських реформ. При цьому підкреслення расової рідності слов’ян між собою не тільки не вітається, але відвергається, так як культурно, конфесійно, геополітично та цивілізаційно слов’яни глибоко різні. Слід за К. Леонтьєвим неоєвразійці підкреслюють: „слов’яни є, славізму (у сенсі расової єдності, усвідомленої як основа інтеграційного проекту) нема”. У деяких випадках визначення „слов’янофіл” в останній час може виступати як антитеза визначенню „євразієць” що несе сенс протиставлення патріота з етно-расистськими (ксенофобо-шовінистичними) схильностями, патріоту, який усвідомлює свою ідентичність геополітично та цивілізаційно.

Тиранський фактор, позитивно оцінений класиками євразійства у становленні державності, розглядається в більш широкому контексті як позитивний вплив традиційного та сакрального Сходу, зроблений на руських, займавши проміжний стан між Європою та Азією. Функція Турану усвідомлюється в термінах сакральної географії та священної історії.

Діалектика національної історії доводиться до кінцевої „догматичної” формули, з включенням історіософської парадигми „націонал-большевізму” (М. Устрялов) та його осмислення (М. Агурський).

Модель наступна:

Київська доба як провозвісник прийдешньої національної місії (ІХ-ХІІІ ст..);
Монголо-татарські завоювання як щит від нівелюючи європейських тенденцій, геополітичний та адміністративний заряд Орди передається Русі, розпад руських на західних та східних, розподіл культурних типів, формування на основі „східних руських” під контролем Орди великоросів (ХІІІ-ХV ст..);
Московське царство як пік національно-релігійної місії Русі (Третій Рим) (ХV - кінець ХVІІ ст.);
Романо-німецьке іго (Романови), розпад національної єдності, розподіл на західні еліти та національні маси (кінець ХVІІ – початок ХХ ст..);
Радянський період, реванш національних мас, період „радянського месіанства”, який відновлює основні параметри Московського вектору (ХХ ст.);
Смутний час, котрий має завершитися новим євразійськім ривком (початок ХХІ ст.).

Політична платформа

Теза "євразійський відбір" поповнюється методологією школи В. Парето, рухається згідно з логікою реабілітації "органічної ієрархії", отримує деякі Ніцшеанські мотиви, розвивається вчення про „онтологію влади”, про православне „катехонічне” значення влади у Православ’ї. Ідея „еліти” доповнюється конструкціями європейських традиціоналістів, , які дослідували кастову систему давніх суспільств, онтологію та соціологію каст (Р. Генон, Ю. Евола, Ж. Дюмезіль, Л. Дюмон). Теорія Гумільова про „пасіонарність” закладається до основи концепції „нової євразійської еліти”.

Теза „демотія” доповнюється політичними теоріями „органічної демократії” від Ж.-Ж. Руссо до К. Шмідта, Ж. Фронда, А. Де Бенуа, А. Мюллера Ван ден Брука. Визначення євразійського розуміння „демократії” („демотії”) як „співучасті народу у своєї власної долі”. Теза „ідеократія” фундаменталізується апеляціями до ідей „консервативної революції”, „третього шляху”, ураховується повний досвід „радянської”, ізраїльської, ісламської, „фашистської” ідеократій, аналізуються причини їх історичного провалу. Критично обмірковується якісний зміст ідеократій ХХ століття, виробляється послідовна критика радянського періоду (домінація кількісного підходу, профанічні теорії, диспропорція класового підходу).

До розвитку ідей класичних євразійців додаються наступні концептуальні:

- Філософія традиціоналізму (Р. Генон, Ю. Евола, Т. Буркхардт, А. Корбен), ідея радикального занепаду «сучасного світу», глибинне дослідження Традиції Глобальна концепція «сучасного світу» (негативна категорія) як антитези «світу Традиції» (позитивна категорія) надає критиці західної цивілізації фундаментального метафізичного характеру, уточнює есхатологічний, кризисний, фатальний зміст основних процесів – інтелектуальних, технологічних, політичних, економічних – започаткованих на Заході. Інтуіції російських консерваторів від слав’янофілів до класичних євразійців доповнюються фундаментальною теоретичною базою.

- Дослідження структур сакрального (М. Еліаде, К.Г. Юнг, К.Леві-Стросс), уявлення про архаїчну свідомість як про парадігмальний маніфестаціонистський комплекс, який лежить у основі культури. Приведення різноманітності людської думки, культури до прадавніх психічних верств, де зосереджені фрагменти архаїчних рітуалів ініціації, міфи, початкові сакральні комплекси. Інтерпретація змістусучасної раціональної культури крізь систему дораціональних давніх віровань (А. Дугин «Эволюция парадигмальных оснований науки», М. 2002).

- Пошук ізначальної символічної парадигми просторо-часової матриці, яка лежить у основі обрядів, мов та символів (Г. Вірт, палео-епіграфічні дослідження). Прагнення на основі лінгвістичних («ностратика», Світич-Ілліч), епіграфічних (рунологія), міфологічних, фольклорних, обрядових та інших пам’яток відновити означальну картину „сакрального світосприйняття”, загального для усіх давніх народів Євразії, знаходження загальних корінь.

- Облік розвитку геополітичних ідей на Заході (Макіндер, Хаусхофер, Лохаузен, Спікмен, Бжезинський, Тіріар та ін.). Геополітична наука з часів Макіндера отримала суттєвий розвиток. Роль геополітичних закономірностей у історії ХХ століття виявилася настільки наочно підтвердженою, що геополітика стала самостійною дисципліною. У рамках геополітики самі поняття „євразійство”, „Євразія” отримали новий зміст, більш ширший, ніж раніше. „Євразійством” у геополітичному сенсі починаючи з деякого часу стали позначати континентальну конфігурацію стратегічного блоку (існуючого чи потенційного), створеного навколо Росії чи на її розширеної основі, та протидіючого (активно чи пасивно) стратегічним ініціативам протилежного геополітичного полюсу – „атлантизму”, на чолі якого з середині ХХ століття затвердилися США, змінив Англію. Філософія і політична ідея російських класиків євразійства у такому стані були усвідомлені як найбільш послідовне та містке вираження (доповнення) „євразійства” у стратегічному та геополітичному сенсі. Дякуючи розвитку геополітичних досліджень (А. Дугин „Основы геополитики» М., 1997) неоєвразійство стає розвинутою методологічною системою. Особливо виділяється значення пари Суша – Море (по Карлу Шмідту), проекція цієї пари на багатомірні явища – від історії релігій до економіці.

- Пошук глобальної альтернативи „мондіалізму” („глобалізму”) як ультрасучасному феномену, який резюмує все те, що оцінюється євразійством (та неоєвразійством) с позначкою мінус. „Євразійство” у широкому сенсі стає концептуальною платформою „антіглобалізму” чи „альтернативного глобалізму”. „Євразійство” узагальнює всі сучасні тенденції, які відмовляються визнавати „об’єктивний” та тим більш „позитивний” зміст „глобалізму”, надає антіглобалістській інтуїції нового характеру доктринального узагальнення.

- Асиміляція соціальної критики „нових лівих” у „право-консервативній інтерпретації” (переосмислення спадщини М. Фуко, Ж. Дельоза, А. Арто, Г. Дебора). Освоєння критичної думки противників сучасного буржуазного ладу с позицій анархізму, неомарксизму та ін. Це концептуальне поле представляє собою розвиток на новому етапі „лівих” („націонал-більшовицьких”) тенденцій, які були і у ранніх євразійців (Сувчинський, Карсавін, Ефрон), а також методологія взаєморозуміння з „лівим” крилом „антіглобалізму”.

- Економіка „третього шляху”, „автаркія великих просторів”. Застосування до пострадянської дійсності моделей „гетеродоксальної” економіці. Застосування теорій „митного союзу” Ф. Листа. Актуалізація теорій С. Гезелля, Ф. Шумпетера, Ф. Леру, нове „євразійське” прочитання Кейнса.