Лев Карсавін

Соціальна особистість

У досконалості своєї все суттєве особисте. Тому особливої уваги заслуговує насамперед соціальна особистість. Соціальних особистостей багато і бувають вони особистостями різного ієрархічного порядку (що не виключає їх етичної рівноцінності), чи різного ступеню „загальності”: від первинної соціальної групи до людства як вищого уособлювання світу. Вони розрізнюються по специфічному особистому своєму якіснованню, по своєї „ідеї”, і ще – по ступеню своєї відносної досконалості (бо недосконалість особистостей теж не може бути однаковою).

Самоочевидним є, що більш досконалий індивідуум – момент у „вертикальному” ряді більш досконалих соціальних особистостей, котрі, ієрархічно співвідносячись між собою, усі в ньому індивідуіруються і живуть. Так, досконала людина має належати до досконалій родині, соціальній групі, народу, культурі. Але, певна річ, критерієм досконалості тут може бути тільки критерій абсолютний, тобто Боголюдство.

Усяке взаємо спілкування двох чи більш індивідуумів – бесіда чи навіть просто короткочасна зустріч – вже припускає якусь соціальну особистість, їх двоєдність, триєдність, багато єдність, без котрого неможливо ні взаємо пізнання, ні яке б ні було взаємо спілкування. Ця соціальна особистість могла до даної „зустрічі” індивідуумів зовсім не існувати, виникнути чи народитися тільки у самому факті їх „зустрічі”. Вона може не „пережити” їх „зустрічі”: померти в їх розлученні. Вона може бути „соціальною ефемерідою”, неочікувану у своєї появі, щоб зараз же зникнути, лише легкою хиткою схвильовав індивідуальне існування.

Але вона була і тому завжди є. Не індивідууми її „склали”, „зібрали” чи „склеїли”, бо вона – умова і істота їх недовгої єдності. Вона в них індивідуалізувалася й на міг зробила їх своїми моментами, однак – не як зовні налетівши стихія, а як вони самі, які на міг перестали бути моментами інших соціальних особистостей і які стали її моментами. Індивідуум, як, скажімо, момент родини, а в ньому та й через нього – сама його родина почали становитися моментом нової соціальної особистості, вмирати в якості родини, щоб народитися чимось іншим, почали становитися, але так й не стали.

„Випадкове” та недовге спілкування „незнайомих” людей, мітинг, „зібрання”, одушевляємий „одним” почуттям чи імпульсом натовп: все це – соціальні ефемеріди, у різному ступеню себе здійснюючі. Біля них можна спостерігати безліч соціальних особистостей, котрі володіють більш тривалим та розвинутим існуванням, хоч і виявляють себе лише час від часу. Назвемо їх „періодичними” соціальними особистостями. За допомогою невловимих переходів вони пов’язані, з одного боку, із соціальними ефемерідами, з іншого – з відносно розвинутими та сталими, „постійними” соціальними особистостями, хоч у відомому ступені всяка особистість періодична, то виразно себе актуалізуючи, то наближаючись до потенційного стану. Так, періодичними соціальними особистостями будуть вчене чи спортивне товариство, партійний з’їзд, з’їзд рад і т.і., „постійними” – „бандитське угруповання, родина, уряд, народ і т.і. Але й постійна особистість може бути дуже обмеженою та „нежиттєздатною”, а періодична ....... багатоманітного саморозкриття.

У усякій соціальній особистості є головне її завдання чи – відносно до вищої, індивідуіруємої їй особистості – головна її функція. Від багатоманітності та повноти цієї функції залежить й повнота самого соціально-особистого життя. Так народ та родина визначаються дуже великими, ледве не усе охватними завданнями. Вони мають індивідуалізувати у собі усе буття, а не якіснувати лише деякими його якіснуваннями. Завдяки цьому вони можуть досягнути високого ступеню особистого буття та виразно виражаються у своїх індивідуумах. Всередині себе вони функціонально-органічно членуються та функціонально визначають взаємовідносини своїх індивідуумів. Зрозуміло, що в таких розвинутих особистостях легко знайти і їх тілесність: відома біологічна єдність, спільний етнічний уклад, взаємо спілкування з тим самим „середовищем”. І дійсно, важко перебільшити значення того, що люди живуть в одній й теж самій обстановці, їдять однакову їжу, дихають одним повітрям. Бо все це і є їх спільне тіло, тілесна сторона їх взаємо спілкування. (Звідси зрозуміло, чому мігранти мають або перероджуватися, або вироджуватися, і тім скоріше, чим вони розсіяніше). Навпаки, стан, не перестаючи бути соціальною особистістю, володіючи „ спільним” світо.... „спільним” соціально-психічним укладом, вже функціонально обмежено та заперечує багато якіснованій інших станів. Ще більш обмежений, функціональний та як особистість більш потенціальний сучасний клас. Він – елементарне, початкове утворення, яке точнісінько висловлюється тим примітивним поняттям, котре висуває історичний матеріалізм, який більш зумовлений буттям, ніж він сам підозрює. Кажучи взагалі, чим обмеженіше функція, тим менш актуалізується особисте буття у соціальній групі, їй визначаємої, і тим менш індивідуум цю соціальну групу висловлює.

Таким чином, по ступеню розкриття можна підрозділити соціальні особистості на (І) самодовліючі та (ІІ) функціональні, при чому необхідно мислити ряд невловимих переходів та безкінечну кількість ступенів самодовління та функціональності. У межі функціональність приводе до зникнення соціально-особистого буття; а ріст функціональності взагалі пов’язан з тим, що соціальна особистість поступово все більш і більш надбає характер аспекту, не тільки аналогічного аспекту індивідуальної особистості, але часто саме у ньому й того, який здійснюється.

Звичайно, оскільки соціальна група є особистість, вона вже у деякому ступені самодовліє, а оскільки вона є індівідуацією цілого – вона функціональна. Розрізняючи соціальні особистості на самодовлюючі та функціональні, ми маємо на увазі лише перевагу самодовління чи функціональності. Функціональність же слід розуміти у двох сенсах: статично та динамічно.

Статично функціональна соціальна особистість, оскільки вона є більш чи менш постійним органом для вираження свідомості та волі вищої соціальної особистості, оскільки діяльність її не пов’язана з її зникненням. Такі соціальні особистості (наприклад, родина, род, стан, керуюча верства, народ) можна назвати ще й органічними. Вони не просто співіснують, але виявляють деяку ієрархію, так що, якщо нижча з них безпосередньо актуалізується в індивідуумах, вищі здійснюють себе в них же лише через допомогу нижчих. Таким чином, можна говорити про соціальні особистості першого, другого, третього і т.і. порядків. Однак усяка соціальна особистість, навіть така, як людство, конкретна тільки в індивідуумах; і будь-який індивідуум інколи актуалізує в собі свою родину, інколи свій народ, інколи (наприклад – у акті знання) людство. Розумінню цього перешкоджає все той же глибоко укорінившийся забобон – впевнення, що існує лише одна реальність, саме: індивідуум – і що індивідуум є певна, завжди собі рівна і замкнута в собі величина. Подібний погляд, поміж усього іншого та вже сказаного, несумісний с визнанням розвитку та динаміки особистого буття.

Усяка соціальна особистість народжується, досягає апогею та зазнає загибелі, притому – лише у своїх індивідуумах, так що, наприклад, загибель її у даному індивідуумі ще не означає загибель його як індивідуума: він може, помираючи в якості моменту даної соціальної особистості, жити чи народжуватися у якості моменту другої. У всякому випадку, загибель соціальної особистості є умовою того, що вища особистість індивідуюється у інших, подібних тій, яка загинає, тобто і є умовою їх виникнення, і умовою реальної єдності всього соціально-особистого буття. Недосконалість виникнення-апогея-загибелі робить необхідним співіснування багатьох соціальних особистостей одного й того ж порядку. Втім, таке співіснування витікає з того, що в основі своєї розвиток не створюється часом, але, скоріш, створює час.

Отже, соціальна особистість функціональна і у самому факті свого виникнення-загибелі, що ми і звемо динамічною функціональністю. Така динамічна функціональність особливо виразна у соціальних ефемерідах. Бо завдяки їм здійснюється взаємо спілкування індивідуумів та соціальних груп і тим самим конкретна єдність всього соціального буття.

Соціальне буття передстає перед нами як вічний рух, як безпокійно хвилюючийся хаос, у котрім єжемитєво появляються та зникають міріади соціальних особистостей. Деякі з них з’являються лише на мить, інші – то проявлять себе, то зникнуть назад у небуття, щоб знов через деякий час з’явитися, треті – народжуються, досягають апогею та вмирають у перебігу довгого часу: років, десятиріч, століть. Якісь залишаються немов на порозі особистого буття, інколи достатньо довго проводячи своє напівпримарне існування; інші досягають високого розквіту та багатоманітності. Деякі оживають після стану тривалого анабіозу. Соціальне буття такий же безумно щедрий світ, як і буття органічне. Недивно, воно – повний розквіт та вінець органічного буття, його сенс і ентелехія. Цілком правильно та необхідно зрозуміти індивідуальну особистість як індивідуацію та момент соціальної особистості. Але не менш необхідно зрозуміти її ще й інакше – як, грубо кажучи, „місце” переходу одних соціальних особистостей у інші і як „схрещення” багатьох соціальних особистостей.

Але мало називати соціальне буття хаосом. Воно – хаос, котрий становиться космосом, і космос, який розкладається у хаос. – Серед соціальних особистостей вирізняються та стверджуються найбільш розвинуті та сталі, органічні. Вони індивідуюють хаос та складаються у даний ієрархічно розчленений організм, у даний аспект великої соціальної особистості – людства. Звичайно, і дана індивідуація, даний аспект людства помре, і інша індивідуація людства народиться і замінить дану. Звичайно, усяка індивідуація недосконала і вимагає потойбічного вдосконалення. Але і в тому, що вона здійснює, вона абсолютна цінна як момент саморозкриття людства і в людстві – усього світу.